Біля Гнідина у піщаному кар’єрі виявлено рештки кісток мамонтів. На східній околиці села, поблизу дороги, що прорізує схил берега Дніпра, виявлено поселення Дніпро-донецької (V—III тис. до н. е.) та поселення Трипільської культури софіївського типу V—III тис. до н. е. Поблизу села досліджувалося поселення Зарубинецької культури (III ст. до н. е. — V ст. н. е.). У селі виявлено давньоруське селище XII ст.
Перші згадки про Гнідин зустрічаються в давніх книгах Києво-Печерської лаври, які свідчать, що село з такою назвою виникло близько 1545 року. Воно розташовувалось біля Дніпра і називалось «Гнідин над Дніпром». Ця місцевість і тепер має назву «Старий Гнідин»
У період Гетьманщини Гнідин спочатку належав до Воронківської сотні Переяславського полку, а пізніше увійшов до Бориспільської сотні Київського полку.
За описом Київського намісництва 1781 року в Гнідині було 73 хати. За описом 1787 року в селі проживало 304 «казених людей» і козаків.
Є на мапі 1787 року
Більшість мешканців Гнідина на початок XIX ст. були монастирськими підданими, займалися землеробством, вирощували пшеницю, жито, овес. Сплачували оброк монастирю медом, житом і вівсом. Займалися ремеслами та кустарними промислами. Були серед гнідинців кравці, шевці, теслярі, бондарі. Займалися рибальством і бджільництвом. Поширеним був чумацький промисел. Кустарні вироби та продукти сільського господарства збували на ярмарках і базарах.
На початок XX століття в Гнідині проживало 2005 чоловік, з них чоловіків — 988, жінок — 1017.
Встановлення радянської влади і Голодомор
Перша половина 20-х років була пов’язана із запровадженням НЕПу та відбудовою зруйнованого громадянською війною господарства села. В 1925—1926 роках господарському році селяни активно продавали хліб державі. Починаючи з 1929 року і до Гнідина докотився процес колективізації.
Бідняки, яким втрачати було нічого, відразу ж організували невелике колективне господарство, назвавши його «Зіркою». Головував у ньому Володимир Григорович Черняхівський. Середняки та заможні селяни не поспішали вступати до нього, тож в хід пішли примус, залякування та терор голодом. У Гнідині ще два колгоспи: імені Шевченка (1931 р.) та імені XVII партз’їзду (1934 р.). У тому ж таки 1934 році вони об’єднались у єдине господарство, що носило ім’я Ворошилова, а згодом Чапаєва.
Під час Голодомору 1932—1933 років за офіційними звітами померло 98 мешканців села, фактичні втрати були значно більшими.
Весною 1934 року на колгоспних полях вперше з’явився трактор. Поступово зростали врожаї, працювали ланки. У 1938 році досягнення селян було представлено на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, а в 1939 році трудівниць нагородили срібними медалями виставки за вирощення рекордних урожаїв картоплі та овочів.
Певного розвитку в 1920—1930-х роках набула і соціальна сфера. В селі відкрили бібліотеку та клуб. Місцева школа в 1925 році стала чотирирічною. Її очільником був Федось Максимович Галатенко. Навчання відвідували понад 120 учнів. В роки голодомору для порятунку дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених сімей при школі, за ініціативи директора, організували гаряче харчування та інтернат, який проіснував до середини 30-х років. Це дало змогу вберегти від голодної смерті не один десяток малих гнідинців. З 1934 року почався набір до 5-го класу Гнідинської семирічки, перший випуск якої відбувся в 1937 році.З перших днів німецько-радянської війни значна частина чоловічого населення Гнідина була призвана до Червоної Армії, а з кінця вересня почалась німецька окупація, яка тривала два роки. Селяни змушені були працювати на примусових роботах в колишньому колгоспі та на лісозаготівлях у Бортницькому лісництві, а також на оборонних спорудах.
180 юнаків та дівчат було вивезено до Німеччини. У вересні 1943 року повернулася радянська влада, у село вступили бійці 136-ї стрілецької дивізії Червоної Армії під командуванням підполковника Івана Пузікова. Перед тим, як залишити село німці почали його палити. Згоріло понад 150 будівель.
Восени 1943 року до Червоної Армії було примусово мобілізовано кілька сотень гнідинців віком від 18 до 45 років, а деякі з них стали учасниками ще й розгрому Японії. Понад 200 гнідинців знайшли спочинок у братських могилах, розкиданих від Дніпра до Одера та Ельби. Серед них і Кравченко Іван Хотович, Герой Радянського Союзу, який загинув під час штурму Берліна.
Після війни
Повоєнні роки були важкими, люди з землянок переселялись до відбудованих хат, розпочались заняття в школі. У середині 1945 року повернувся з армії Федось Галатенко, який знову став директор школи. Під його керівництвом сформувався творчий колектив педагогів.
Основною господарською одиницею в селі залишався колгосп імені Чапаєва. В ньому й працювала більшість гнідинців. В 1956—1957 роках село в основному було електрифіковане. З 1960 по 1963 рік головою колгоспу працював Петро Васильович Глоба. Під його керівництвом господарство досягло значних успіхів і вперше мало суттєві прибутки. Це дало можливість збудувати приміщення початкової школи та розпочати будівництво ще одного приміщення для восьмирічної школи. Однак, цю справу не було доведено до кінця, бо в березні 1963 року на базі колгоспів сіл Гнідин та Вишеньки було створено радгосп «Вишеньківський».
Село Гнідин стало його третім відділком, а отже втратило будь-яку перспективу для розвитку своєї інфраструктури. Правда, дякуючи випускнику Гнідинської школи 1937 року Івану Хомовичу Галатенку, який в другій половині 60-х років очолював Бориспільський райвиконком, до села вдалось прокласти дорогу з твердим покриттям. Це покращило транспортне сполучення села з містом Києвом і дало можливість більшості жителів знайти для себе роботу в столиці.
В середині 70-х років у Гнідині розпочав роботу Експериментально-технологічний завод дитячого та дієтичного харчування, який складався з двох цехів — м’ясного та молочного. Біля нього звели три багатоквартирні будинки для молодих працівників та дитячий садок. На підприємстві працювало понад 150 гнідинців.
Та роки застою, а точніше загальної кризи соціалістичної системи господарювання, позначились і на житті Гнідина. З одного боку занепадав радгосп «Вишеньківський», який поступово втрачав свої виробничі показники. Шукаючи роботу на промислових підприємствах, його залишали люди. Гнідинці більше уваги почали приділяти домашньому підсобному господарству, продукти з якого реалізовували на ринках Києва і мали поповнення сімейного бюджету. На початку 1980-х років остаточно погасло вогнище сільської культури — розвалився (у прямому розумінні цього слова) сільський клуб. Проте, на цьому фоні були і певні успіхи. Так, методами народної будови були зведені нові приміщення фельдшерсько-акушерського пункту та восьмирічної школи. За державні асигнування збудували приміщення сільської ради, де розмістились поштове відділення, відділення банку, телефонна станція та сільська бібліотека.
Початок горбачовської «перебудови» став своєрідним творчим поштовхом у діяльності педагогічного колективу Гнідинської школи. Тут була створена Мала Академія народних мистецтв, головним змістом роботи якої стало відродження глибинних національних коренів та народних традицій. До роботи з учнями були залучені відомі діячі української культури: Ніна Матвієнко, Анатолій Погрібний, Дмитро Чередниченко, Галина Кирпа, Петро Осадчук, Віктор Лузан, Степан Щербак, Людмила Іванникова та інші.
